•  

    ГАЙДАМАКИ

    ПЕРЕДМОВА

    По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

    Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.

    Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

    ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

    «Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

    Т. Шевченко

    ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

    Все йде, все минає – і краю немає.

    Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

    І дурень, і мудрий нічого не знає.

    Живе… умирає… одно зацвіло,

    А друге зав'яло, навіки зав'яло…

    І листя пожовкле вітри рознесли.

    А сонечко встане, як перше вставало,

    І зорі червоні, як перше плили,

    Попливуть і потім, і ти, білолиций,

    По синьому небу вийдеш погулять,

    Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

    І в море безкрає, і будеш сіять,

    Як над Вавілоном, над його садами

    І над тим, що буде з нашими синами.

    Ти вічний без краю. люблю розмовлять,

    Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

    Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

    Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

    Я не одинокий, я не сирота,

    Єсть у мене діти, та де їх подіти?

    Заховать з собою? – гріх, душа жива!

    А може, їй легше буде на тім світі,

    Як хто прочитає ті сльози-слова,

    Що так вона щиро колись виливала,

    Що так вона нишком над ними ридала.

    Ні, не заховаю, бо душа жива.

    Як небо блакитне – нема йому краю,

    Так душі почину і краю немає.





  •